Хіба ж можна засипати море?

Хіба ж можна засипати море?

Книга, патріотичний роман Катерини Доманської. Чому трапилася ця війна? За що вона нам і навіщо? Коли почалася і коли настане їй кінець? Як подолати сум, біль, ненависть і відродити в серці любов? Питання, які я ставила собі, коли писала. Відповіді, які намагаємося знайти всі ми!

Відео-презентація

Ця книга розкаже про силу і дух української нації, змусить вас пишатися тим, що ви українці. А ще занурить в історію справжнього кохання.
Ви разом з героями пригадаєте Майдан і переживете важливі сторінки нашої сучасної історії.

Трейлер

Анотація

Майдан став не лише поштовхом для нового витка розвитку нашої нації, але й пробудив у тендітній, слухняній дівчині Алі, котра все життя відчувала тиск владного батька, бажання самій вирішувати свою долю. Та коли ти нарешті отримуєш повноту влади над власним життям, то усвідомлюєш і тягар відповідальності. І хай цей шлях усіяний помилками, але він необхідний, бо дарує нам можливість вільно дихати й утілювати свої, а не чужі мрії. Розчарування неминучі, але зробивши висновки, ми стаємо набагато сильнішими. Добро, правда і кохання врешті перемагають.

Відгуки читачів

Уривки з книги

Революція

РЕВОЛЮЦІЯ — це добро чи зло? Панацея від набридлого життя чи провалля? Яка б не була відповідь, революція — це частина характеру українського народу. Її ідеї заряджають енергією, згуртовують, окрилюють перспективою. Але водночас висмоктують сили, знищують, заливають брудом і кров’ю. Революція змусила нас згадати, хто ми є і чого прагнемо, та вона не в змозі змінити нас докорінно — лише відкриває очі на помилки. Але щоб опрацювати їх, потрібні в кращому випадку десятиліття праці над собою, або навіть сотні років.

Люди

Києве, місто всіх міст, серце країни, що то за прекрасний неприборканий волелюбний звір? Він усівся тобі на груди й розкинув свої кінцівки по всіх вулицях, він уп’явся пазурами у твою шкіру й не відпускає, ніби привласнив собі тебе. Він безстрашно дихає вогнем на кожного, хто жадає його принизити чи вбити. Відітни йому голову — й там виросте дві. Шпигай його прямісінько у серце, а він, попри те, що стікає кров’ю, бореться до кінця, не відаючи страху та болю. То не звір, а люди. Мої люди, моя кров, моє життя! Не буде їх — не буде й мене, не буде мене — не буде й України, бо люди — то мій надійний щит. Вони мають силу та волю об’єднатися й так міцно триматися за руки, що ніщо їх не здатне розірвати. Та сила вічна й нескінченна, та сила йде з них самих, та сила розтікається по всій українській землі, вона просочується в тіла й думки моїх людей і наділяє їх надлюдськими можливостями. Люди — вони часом самі не можуть збагнути, яку тільки безмежну енергію поколінь зберігають у собі. Бо та сила йде через віки, й немає сенсу боротися з цією непорушною істиною. Бо всякий, хто спробує — програє.

Пристрасть

Нарешті ліфт! Ольга дивилася на себе в дзеркало. Її очі були наче в тої відьми: чорні й неосяжні. Вони вміло вабили й запрошували чоловіків до невідомих глибин. Дівчина самовдоволено посміхнулася своєму віддзеркаленню. Андрій обійняв її ззаду, він уже ледь володів собою. Як же Оля полюбляла цю владу над чоловіками! На мить вона замислилася. Що їй подобається більше: секс чи ось таке нестримне збудження партнера? Було складно відповісти. Мабуть, усе ж таки поєднання цих двох факторів. Андрій затягнув Ольгу в квартиру й накинувся, навіть не причинивши двері та не ввімкнувши світло. Він швидко звільнив її тіло від одягу й нарешті подарував собі жадану насолоду. Широко розкриті очі Ольги вдивлялися в темноту коридору. Вона розуміла, що її стогони вилітають крізь вільний дверний отвір і беруть у полон увесь простір навколо. Це розуміння шалено захопило. Так, хай усі чують! І вона вклала у свої збудливі стогони ще більше пристрасті.

Кохання

— Ти нервуєш?

— Зовсім трохи.

— Це така прекрасна мить

— знати, що зараз ти будеш моєю!


Дівчина ніжно всміхнулася у відповідь. Хлопець підвівся й охопив її руками, торкався волосся й насичувався ароматом її пристрасті. Він був чоловіком, котрий умів не поспішати, любив не поспішати. Смакував розквіт своєї партнерки, поволі вивчаючи прекрасне тіло. Він був чоловіком, який здатен віддавати, аби потім отримати ще більше. Полонив її ніжністю, а згодом усмоктав готове тіло у свої обійми, міцно тримаючи руками, ніби оберігаючи від світу. Віддавши сили один одному, закохані заснули у солодких обіймах.

Нація

Як народжується нація, коли вона стає одним організмом, яким чином здобуває свою душу й чому може померти? Ми, українці, вже пройшли довгий, складний і ці кавий шлях. Наша душа безмежна у своїй любові та силі, наш характер мужній і непоборний. Нас приспали байками, залякуваннями й глузуванням, але та наша душа прокинулася й вдихнула часточку себе в кожного Українця. Вона ширяла наче пташа над своєю землею та без жалю віддавала себе. І ось уже людина, то ніби клітинка у великому організмі. Це об’єднання подарувало сили й прийшло до нас немов благословення. Маленька пташка — наша душа розгорнула після тривалої перерви свої крила, зробила декілька помахів і відчула, що має сили літати. Вона підійнялася високо в небо й роздивлялася людей — свою кров і плоть.

Бажання

Крок за кроком, наче під гіпнозом, дівчина виходить із води, рухаючись назустріч хлопцю. Це раніше не відоме їй відчуття. Вона крадькома прикриває руками своє тіло, але не відчуває сорому, хоч і розпусною себе також не вважає. Усе якось легко, натурально, еротично й чуттєво. Очі чоловіка втішаються, споглядаючи ту чарівну красу. «Господи! Як же складно опанувати себе!» Але це напруження дарує неймовірну насолоду. Таку забуту й поховану глибоко у спогадах.

Час

Він не зчувся, коли пролунали ті вибухи, здавалося, впритул біля нього. Сила звуку була неймовірна, вуха заклало, а мозок відмовлявся працювати. Лист випав із рук і почав жити своїм життям, але хлопець його схопив разом із купою землі. Вибухи були повсюди. Він сидів під деревом, але воно само шукало порятунку, тому припав до землі й поповз до укриття. Шалений гуркіт заполонив увесь простір, а страх смерті, який, здавалося, вже був частково переможений, знову підступав. Час утратив себе, він більше не існував у цьому просторі. Він, той час, поринув у далечінь всесвіту, злякавшись цього жорстокого й зухвалого насилля над собою.

Війна

Війна. Звідкіля вона походить: від сатани чи від Бога? Що робить із людьми? Перетворює їх у бездушних жорстоких істот, чи навпаки — пробуджує найкращі риси? Війна… Вона однозначно розкриває щось далеке й незбагненне, щось, що сховано глибоко всередині, щось, що ми намагаємося розгледіти в собі все життя, а тут воно виринає в лічені хвилини, накочує хвилею та заповнює розум безмежною кількістю запитань, відчуттів, вагань і часом незрозумілих вчинків. Війна натягує на свій кулак тіло, відчуття й емоції та вичавлює з них усе до крихти. Війна дає можливість зрозуміти хто є хто. Людина перетворюється, стає інакшою, і ці зміни назавжди. Навіть якщо їх приховати, вони все одно на поверхні й здатні вирватися будь-якої миті.

Про автора

Катерина Доманська – письменниця з Дніпра, мама трьох дітей і лікарка за освітою. Авторка захоплюється читанням, бальними танцями, грою на бандурі та поширенням українських традицій.

Оплата та доставка

1. Залишіть контакти нижче
2. Чекайте на дзвінок оператора протягом 12 годин
3. Оплатіть зручним способом (відразу або у відділенні)
4. Отримайте замовлення Новою Поштою

350 грн

Формат 84×108/32. Папір creamy, 80 гр/м.

408 сторінок.

Гарнітура Lora. Друк офсетний.

Форма замовлення книги

Цей сайт захищений reCAPTCHA і Google Політика конфіденційності та Застосовуються Загальні положення та умови.

Дякую за замовлення!

Я зв’яжусь з вами найближчим часом для уточнення деталей.

Також рекомендую вам замовити іншу мою книгу

“Скажи коханню ТАК”

Я стояла, кутаясь в плед, в одних резиновых сапогах, а Максим не отводил от меня своих диких глаз, в глубине которых читалось что-то необузданное и опасное. Он смотрели молчал, молчал и смотрел. Я ощутила себя такой беззащитной перед его пожирающим взглядом. Вдруг это нарастающее напряжение и давящую тишину, словно острым кинжалом, разрезал его призыв:
– Беги!
– Что?
– Беги! Если догоню тебя, то возьму как дикарь: грубо и властно. Беги! – сказал он с надрывом.
И я побежала. Зачем, куда, от кого? Но я бежала, одной рукой держала плед, другой отклоняла ветки. Резиновые сапоги замедляли меня, но это лучше, чем босиком. Я перепрыгивала через кочки словно козочка, гонимая хищником. Слышала лишь звук своих шагов, уже порядком устала. Но преследует ли он меня? Или остался на месте и смеется надо мной? Я решила оглянуться и увидела Максима совсем рядом, он почти схватил меня за руку. Из последних сил я ускорилась. Ветки отлетали от меня, обжигая ударами лицо и тело моего преследователя, но он догонял. Я почувствовала, что больше нет сил, и в этот миг он схватил меня. Я инстинктивно стала вырываться и отбиваться, но Максим все крепче сжимал меня.
Он ведь не станет насиловать меня, это лишь игра? Или нет и он собирается взять меня силой? Физическая борьба и поток мыслей утомили мое тело. Максим повалил меня на спину.
Мысленно говорю «спасибо», что у меня есть плед. Я изо всех сил пихаю и толкаю его, но он крепко схватил мои запястья и завел их за голову, а бедра развел своими ногами. Господи, сколько же силы у этих мужчин? До сих пор сомневалась, что можно взять женщину вот так, силой, против ее желания. Но вот я здесь: раздетая, раскрытая и безоружная перед ним.

На сердце было тяжело, душили воспоминания. Я заставил себя выйти из машины и пошел по пыльной высохшей траве в поисках Лизиной могилы. Вот она, чистая и ухоженная.
За небольшую плату договорился с соседями ее покойной бабушки, и они ухаживают за могилой. Ведь у нее никого нет.
Только я сюда прихожу. Поставил привезенную с собой корзину алых роз. Помню, как впервые подарил ей розы. Она подняла на меня свои глубокие чистые глаза и сказала: «Мне никто никогда не дарил цветы». Я был первым во всем: первый подарил цветы, первый полюбил ее, сделал женщиной. Первый…и последний.
Сел на лавочку, казалось, ноги не держат меня. Прошло восемь лет. Почему так тяжело до сих пор? Неужели прошлое никогда не отпустит? Оно вцепилось в меня когтями и раздирает изнутри. Я посмотрел на ее фотографию: «Лиза, прошу, отпусти меня! Я хочу вдыхать полной грудью и чувствовать аромат, хочу встречать рассвет и радоваться новому дню. Большее могу жить с этим чувством вины и страха! – закурил, руки дрожали. – Надеюсь, у меня все же хватит сил расстаться с этой дурной привычкой. Ты не любила, когда я курил. Я обещал тебе бросить и до сих пор не сдержал обещание. Ты вообще не терпела любые зависимости – досталось тебе из-за них. А ведь когда я встретил тебя, их у меня было достаточно: марихуана, потом кокаин, алкоголь, женщины. А еще я был полностью во власти своей злобы. Ты протянула мне руку любви и заставила увидеть свет».
Я порывисто встал, затушил сигарету и пошел к машине.
Я должен уйти отсюда как можно скорее!

– Знаешь, чего я сейчас хочу?
– Узнаю, если скажешь.
– Хочу увидеть тебя обнаженной. Пить шампанское и смотреть, как ты медленно раздеваешься для меня в желании доставить удовольствие.
– А тебе не кажется это немного унизительным? Ты сидишь, как султан, а я прыгаю вокруг в попытках тебя ублажить.
– Унизительно, только если ты это так воспринимаешь. Не нужно ублажать меня, ублажай себя. Власть не у того, кто сидит на троне, а у того, кто руководит мыслями и желаниями. Галина, прежде чем насладится мое тело, обладая тобой, я хочу удовлетворить свои глаза, свое воображение. Хочу, чтобы страсть и желание взять тебя стучали у меня в висках. Ты ведь здесь, чтобы получить удовольствие, не так ли? Но сначала доставь его мне. Сделай так, чтобы я желал тебя, как ни одну другую. Это ваша исконно женская власть над нами, мужчинами. Пользуйся ею, а не отрицай!
Максим встал и приблизился ко мне сзади. Его ладони коснулись моей головы, пальцы стали перебирать волосы.